Меню

Розсилка новин

Головна Про селище Історична довідка

gerb

Селище міського типу Вороніж

Селище Вороніж – розташоване по обидва береги невеликої річки Осоти, в Шосткинському районі Сумської області. Воно має дуже давню історію. Територія сучасного селища була заселена з давніх часів. Біля Воронежа були знайдені вироби з кременя і каміння (молотки, сокири). За даними місцевого краєзнавця, археолога І.С.Абрамова, в VII-VIII ст. тут побували скіфи, а на рубежі ІХ ст. цю територію стало заселяти слов'янське плем'я сіверян. Біля північної околиці селища ще на початку ХХ ст. існувало декілька курганів-могильників. Після вивчення знахідок зроблено висновок, що вони датуються ІХ-ХІ ст. нашої ери. (Абрамов І.С. Літописний Вороніж на Чернігівщині //Ювілейний збірник на пошану Академіка Дмитра Івановича Багалія з нагоди сімдесятої річниці життя та п'ятдесятих роковин наукової діяльності.-К.1927.).

Речовим доказом давнього виникнення поселення є голова кам'яного ідола, яку було знайдено на початку 70-х років минулого століття під час земельних робіт в центрі селища. Стародавнє знаряддя праці та голова кам'яного ідола зберігаються зараз у шкільному музеї.

exp

 

Серед краєзнавців-дослідників існує думка, що саме тут знаходилось згадане в літописі під 1177 р. м.Вороніж. Вороніж та Воронізькі ліси згадуються і в літописах ХІІІ ст. Протягом довгого часу іде дискусія про Вороніж ХІІ ст. Так, історик Е.А.Болховітінов ще 1800 р. досконало вивчаючи історію міста Вороніж, писав: « Є в Росії ще два однойменних Вороніжу містечка, із яких перший Вороніж знаходиться в колишній Новгород-Сіверській, а нині Чернігівській губернії, і був містечком Ніжинського полку». Саме це місто, за думкою Е.А.Болховітінова, і дало своє ім'я «лісам Воронізьким», в яких, згідно літопису, переховувався Святослав Липецький після розгрому його князівства.

Професор М.П.Цапенко, вивчаючи район селища, виявив тут цікаві древні пам'ятники архітектури та археології. Детально описуючи їх, він відмічає, що в Воронежі «подекуди видно залишки ровів і валів, оточуючих шлях, що веде до Сєвська і Глухова. Цей древній район славний своєю історією, що сходить до періоду древньої Русі». Історик В.П.Загоровський у книзі «Продревній Вороніж і слово «Вороніж» підтверджує, що за часом виникнення найдавніший Вороніж, що знаходиться нині на Сумщині. «Він був заснований людиною за ім'ям «Воронег» приблизно в ІХ ст.», - пише В.П.Загоровський. Декілька разів Вороніж згадується у «Велесовій книзі». «Воронженець був давній, за багато віків оснований далеко од нападників»(дощечка 4в). Подальша доля поселення невідома. Можна припустити, що воно було знищене під час нашестя татар і протягом кількох століть не відбудовувалось.

zamok

 

Згідно генерального слідства маєтностей ніжинського полку сучасне селище виникло на початку XVII ст. під час польського володіння з хутора при млині на річці Осоти, біля шляху, по якому їздили мешканці присеймських сіл на базар в Новгород-Сіверський. Заснований хутір швидко зростав. Цьому сприяло вигідне розташування на торгових шляхах, а також близькість російських кордонів, де влада польської шляхти була слабкішою. Все це приваблювало сюди багато селян-втікачів. В роки визвольної війни 1648-1654 рр. Вороніж був уже значним населеним пунктом.

У 1654 р. була створена Воронізька сотня Ніжинського полку, яка в свою чергу поділялась на курені-десятки. Вороніж став сотенним містечком, аміністративним центром округи. Протягом певного часу Воронізька сотня вважалася геть-манською, тобто була підпорядкована генеральній старшині. З них формували охорону гетьманів – сердюків.

   В 1661 році Вороніж був спустошений кримськими татарами. В лютому 1664 року поблизу Воронежа відбулася битва з військами шляхетської Польщі, які на чолі з королем Яном Казимиром вторглися на лівобережну Україну. В 1664 році містечко було зруйновано і спалене «без остатку», внаслідок чого російський уряд звільнив населення від сплати податків на 10 років. Це сприяло швидкій відбудові Воронежа, який при сотнику Саві Прокоповичу (1669 – 1672 рр.) значно розширюється, обноситься валом з «брамами» Глухівською і Клишківською. Залишки цих укріплень збереглися до нашого часу.

Наприкінці XVII ст. містечко передано «на армату», тобто селяни й козаки повинні були сплачувати спеціальні натуральні й грошові податки на утримання військової артилерії.

gerb

 

Із друкованих джерел, що дійшли до нас, відомі такі сотники Воронізької сотні: Супрун (1654), Василь Власович (1667), Сава Прокопович (1669), Сава Григорович (1672-1682), Роман Лазаревич (1693 – 1709), Потап Назарович Пискуненко (1710 – 1715), Іван Іванович Холодович (1716 – 1740), Андрій Іванович Холодович (1740 – 1763), Микола Моїсеєвич Богаєвський (1764 – 1770), Тимофій Іванович Хильчевський (1770 – 1777).

За врядування сотника Супруна в містечку збудовано «малий городок», який називався Замком.

3 – 4 листопада 1708 р. у Воронежі проїздом із Погребків на Глухів перебував Петро І. Тут він отримав звістку про знищення гетьманської столиці Батурина. В архівах залишилось листування Петра І з Меншиковим із містечка Вороніжа.

У XVIII ст. Вороніж був багатим торговим містечком. В центрі біля Ярмаркової площі знаходилося сотенне правління, а на самій площі і прилеглих вулицях розміщалися торгові ряди і крамниці, яких налічувалося понад 40, з них близько 20 рибних. Крім місцевої торгівлі, у Воронежі три рази на рік збиралися великі ярмарки, на які приїздили купці з ближніх російських міст: Рильська, Сєвська, Путивля, Стародуба. Звідти привозили багато мануфактурних виробів, особливо шовкових і суконних тканин, які розкуповувалися купцями Глухова, Ромен, Новгород-Сіверська та інших.

Проте основним заняттям воронізьців була не торгівля, а хліборобство, різні ремесла та винокуріння. Особливо розвивалося ткацтво – у 1749 р. ткацький цех об'єднував 109 чоловік. Існували також кравецький, ковальський та гончарний цехи.

Населення містечка складалося з козаків, посполитих селян, ремісників. По опису 1779 – 1781 років у Воронежі налічувалося 281 козацьке господарство, з них 220 так званих підпомошників, - це бідняки, які не могли кожен окремо, на свій кошт спорядити у похід козака, а тому об'єднувались по кілька господарств. Посполитих селян налічувалось 193 господарства, які вже були покріпачені і належали різним власникам. 96 сімей підсудків, які жили в куплених хатах, пригородах козацьких, які теж згодом були покріпачені. Всього в містечку налічувалось 7899 жителів ( для порівняння на сьогоднішній день - 7123 жителі).

Становище воронізьців було нелегким. Козацька верхівка, яка покріпачувала селян, всіляко утискувала козацьку бідноту. Сотник Назаренко за гроші звільняв заможних козаків від походів, а всі жителі були обтяжені різними поборами. «Ремісники, а їх багато в місті, - скаржилися воронізькі гетьману, - безплатно працюють на сотника, кращих жителів бере у свій двір і ті доглядають там за його кіньми і даже піч топлять». Непокірних жителів сотник погрожував вислати до Сибіру. У 1728 році за універсалом гетьмана Д.Апостола у Воронежі половина дворів перейшла в залежність до козачого осавула Гамалії. 1752 року 30 селянських дворів одержав у володіння бунчуковий товариш Чуйкевич.

У зв'язку зі скасуванням полкового устрою Вороніж як центр волості ввійшов до складу Глухівського повіту Новгород-Сіверського намісництва, 1796 року – в складі того ж повіту до Малоросійської, а 1802 року – новоствореної Чернігівської губернії.

Під час війни з Наполеоном 1812 року з мешканців містечка Воронежа та навколишніх сіл був сформований 4-й козацький полк, який у складі російської армії брав активну участь у боях проти французів.

Розвиток капіталістичних відносин у країні в першій половині ХІХ ст. позначився й на господарстві Воронежа. Поміщики будують винокурні та цукрові заводи. З 1854 року почав діяти цукровий завод поміщиці Драгневич, а в 1856 році – цукровий завод Мерперта. Завод Драгневич в 1860 – 1861 році виробив 2940 пудів цукру, а завод Мерперта - 12562 пуди. Діяли також три винокурні заводи, що належали місцевим поміщикам. Крім того, в 1897 році був збудований хімічний завод, на якому працювало 27 робітників. Щорічно завод виробляв 10000 пудів сульфатів та 40000 пудів соляної кислоти. Але проіснував цей завод недовго. Після скарги воронізьців Чернігівському губернатору про те, що хімічний завод завдає шкоди їхнім городам, навколишньому середовищу, його закрили.

Певний період розвитку Воронежа пов'язаний з діяльністю Миколи Артемовича та Федора Артемовича Терещенків. У другій половині ХІХ ст. родина Терещенків придбала на околиці містечка 1460 десятин землі, цукровий і цегель-ний заводи. Більше ста років, від 70-х років ХІХст. до кінця 90-х років ХХ ст. Воронізький цукровий завод був «серцем» містечка. Так, у 1885 році на заводі працювало 509 робітників. У 1905 році була побудована станція Терещенська на залізничній дільниці Київ – Москва. Від станції прокладена колія до цукроварні, збудована водопостачальна башта для заправки водою паровозів, прокладений водогін. При цукровому заводі відкривається лікарня, де робітники заводу отримують медичну допомогу безкоштовно. М.А.Терещенко жертвував кошти на двокласну церковно-учительську школу, на Покрівську та Михайлівську церкви.

У кінці ХІХ ст. існувало три церковно-парафіяльні школи, в яких навча-лось кілька десятків дітей. В 1898 р. відкрито двокласне земське училище, яке протягом 10 років було єдиним навчальним закладом у містечку. Училище відкрите зусиллями священника Михайлівської церкви І.К.Бугославського, який і очолював її протягом 13 років.Училище мало гуртожиток для учнів, лікарню, лазню та першу в містечку бібліотеку з майже однією тисячею книг. За даними архівних документів це училище з 1891р. по 1908 р. закінчив 171 чоловік, які в подальшому ставали учителями народних шкіл або церковнослужителями. У 1908 р. збори міських уповноважених порушили клопотання про відкриття в містечку 4-х класного міського училища за рахунок казни. Царський уряд відпустив кошти на відкриття двокласного міністеріального училища, в якому з дітей євреїв і при- їжджих бралася плата за навчання 3 крб. на рік. ( Чернігівський облдержархів, ф.145, оп.1, спр.308, арк..19 ).

Певний час важливими духовними і культурними центрами у містечку були церкви. Архієпископ Філарет в «Историко-статистическом описании Черниговской епархии» ( Чернігів, 1873, Т.7, С.339 ) повідомляє, що «При гетьманщині Вороніж один виставляв сотню козаків, і в ньому було сотенне управління. Тоді було тут до семи приходських храмів. Тут була і прототипія, або духовне правління».

Самою стародавньою була церква святого Миколая, час побудови якої невідомий. Вона була дерев'яною, знаходилась у центрі воронізької фортеці.

На місці Миколаївської церкви у 1781 році була збудована Михайлівська церква. Існує думка, що архітектором Михайлівської церкви є І.Г.Григорович-Барський. «За своїми художніми формами він представляє сплав барочних форм з класицизмом. Але головне в ньому – використання скульптури в формі тематичних горельєфів ( зображення апостолів ) ... Це єдиний приклад такого роду в архітектурі Лівобережної України» ( Цапенко М.П. По равнинам Десны и Сейма.- М., 1967.). За іншою версією, ця церква побудована за проектом італьянського майстра Д.Растреллі. Михайлівська церква в Воронежі є пам'ятником архітектури XVIII ст. державного значення.

church_1_1    church_1_2

 

Спасо-Преображенський храм був збудований в 1710 році дерев'яним, перебудований кам'яним 1783 року. Своїми архітектурними формами він не відрізнявся. Михайлівська та Спасо-Преображенська церкви були побудовані на кошти сотника Андрія Холодовича та його брата Матвія.

church_2_1

 

Дерев'яна Троїцька церква відома тим, що в ній до самої своєї смерті був священником Г. Кульжинський – батько вчителя М.В.Гоголя. Як відомо зі збережених документів, крім пасторської служби Григорій Кульжинський виконував роль медика – при церкві робив щеплення проти віспи, що в той час було дуже важливо.

Успенська кам'яна церква була побудована 1833 року, розібрана в 30-х роках минулого століття.

Трьохсвятська церква відома тим, що в ній 8 серпня 1819 року хрестили Пантелеймона Куліша. Була розібрана в кінці 30-х років минулого століття.

Покрівська церква була побудована 1854 року, довгий час знаходилась під покровительством братів Терещенків. У 20-х роках ХХ ст. церква була переобладнана на клуб «Цукровик», і в 2007 р. поновила свою діяльність.

Серед вороніжців посилювалися революційні настрої. Тут народилися і провели дитинство три брати Драгневичи, вихідці з багатої поміщицької сім'ї, які брали участь в революційному русі. Так, Володимир Драгневич, який в 1877 – 1878 рр. служив добровольцем в арміях слов'ян, що боролися проти турецького поневолення, повернувшись на батьківщину після поранення, в 1879 р. за зв'язки з народниками був заарештований і ув'язнений в Роменській в'язниці. Михайло Драгневич, студент Київського університету, належав до українофілів і вів пропаганду серед робітників. За участь в студентських заворушеннях в 1878 р. висланий з Києва в Білозерськ. Близько до народників примикав також і Іван Драгневич, який теж зазнав переслідувань.

Події 1905 року розбудили на північній Чернігівщині небувалу активність українського політичного життя. Як писала в ті дні газета «Хлібороб»: «...коли ж почали розповсюджувати по селах книжечки та відозви Укр. Рев. Партії, де говориться про те, як треба одностайно стати за волю та землю, селяне з великою охотою кинулись їх читати, і скоро по багатьох селах та хуторах під Глуховом заснувались гуртки Р.У.П., до яких приставали не тільки молодіж, але й поважні дядьки (в деяких навіть постановлено, щоб дуже молодих хлопців не приймали поки до гурту)».

Не обійшла Вороніж і Українська революція 1917 – 1920 років та боротьба за збереження державності. Активними учасниками цієї боротьби були воронізькі дівчата Настя Гудимович та Марія Тарасенко. Обоє вони – вихідці з стародавніх козацьків сімей, в яких охоче розмовляли про ніби ще недавню козаччину, військові походи, устрій за часів Гетьманщини, освіту і побут. Батько Марусі, Іван Васильович Тарасенко, відомий український діяч, ще в 1905 році за «мазепинство» разом зі своїми друзями був висланий царською владою за межі губернії. Згодом він стає депутатом від Чернігівщини до 1 Державної Думи Росії. У 1918 році Настя Гудимович і Марія Тарасенко стали студентками 1 курсу Київського університету, де включилися в гуртки національно-свідомої молоді. Протягом двох років дівчата добровільно виконували обов'язки сестер-жалібниць, зв'язкових і розвідниць при українській дивізії сірожупанників, яка дислокувалась на Конотопщині і Кролевеччині. В лютому 1922 року чекісти заарештували підпільників, в тому числі Настю й Марію з її 14-річним братом і батьком. Батько Марії, Іван Тарасенко, проходив ще й по справі як діяч УАПЦ, секретар Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору (1921) та Першої Всеукраїнської Православної Ради. В серпні 1922 року всіх засуджених на смерть розстріляли на Липках у Києві. На Шосткинщині, Глухівщині та Конотопщині арештували місцевих підпільників. З позасудової кримінальної справи на одного з арештованих – Резніка Михайла Івановича – дізнаємося, що Гудимович Анастасія Михайлівна «...за завданням українського контрреволюційного центру заснувала українську націоналістичну організацію...» Була зв'язковою від київського центру і за його завданням керувала організацією в селі Вороніж. Після її розстрілу керівником організації у Воронежі залишився Павло Єгорович Казанівський.

Після Жовтневої революції влада у Воронежі належала представникам Центральної ради. На початку січня 1918 року в містечку була проголошена радянська влада, створений ревком та народна міліція.

На початку 1918 року була обрана Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів. У квітні 1918 р.Вороніж захопили німецькі інтервенти, а наприкінці листопада 1918 р. в містечко ввійшли війська Директорії. В середині грудня була відновлена радянська влада, обрано волвиконком, головою якого став М.П. Копитинський. З вересня по листопад 1919 р. влада у Воронежі належала денікінцям.

У 1920 році Вороніж відійшов до складу новоствореного Шосткинського повіту Чернігівської губернії. 1923 року у зв'язку з проведенням адміністративно-територіальної реформи він увійшов до Шосткинського району. Тоді його віднесено до категорії сіл.

В цей час відбулися значні зрушення в галузі медицини, освіти та культури. На початку 20-х років у містечку замість приймальної палати створено лікарню на 10 ліжок та амбулаторію. Якщо в 1919 р. існувала одна школа, то у 1924 році вже три. У 1920 році відкрито бібліотеку, хату-читальню.

У квітні 1929 р. перші 47 родин об'єдналися в колгосп «Серп і молот». Згодом виникла друга сільськогосподарська артіль «Жовтень», а в лютому 1930 р. 94% селян Воронежа стали колгоспниками. Навесні 1930 року було 11 колективних господарств. Наприкінці 30-х років частина колгоспів об'єдналися – з 11 їх стало 8. У 1931 році була створена тракторна станція. 1927 року Вороніж отримав електричний струм від Шосткинської ТЕЦ.

1938 року Вороніж віднесено до категорії селищ міського типу. Протягом 30-х років у селищі розширено лікарню до 25 місць, відкрито пологовий будинок, поліклініку, дитячу консультацію. В медичних закладах налічувалося 4 лікарі й 10 чоловік середнього персоналу. У Воронежі працювали середня, семирічна й 3 початкові школи, в яких 48 учителів навчали 1200 учнів. Відкрито агроекономічний технікум. Діяли 2 клуби, бібліотека.

Але не все було так добре. Не обминув наш Вороніж голод 1932-1933 років. І хоч офіційних документів про жертви голоду не збереглося, за свідчен-нями очевидців, як і по всій країні, застосовувались конфіскація продуктів харчу-вання, система штрафів, розкулачування, висилка до Сибіру. За спогадами старо-жилів у Воронежі дуже великого голоду не було, бо багато жителів працювали на порохових заводах міста Шостки, де давали робітникам зарплатню і продовольчі пайки.

27 серпня 1941 року гітлерівці захопили Вороніж, настали чорні дні окупації. Фашисти пограбували МТС, колгоспи, селян. За час окупації німці закатували 64 жителі селища, до Німеччини вивезли 342 чоловіка, переважно молодь.

Воронізьці не скорилися ворогові. Наприкінці 1941 року тут виникла підпільна група, яку очолив Ю.Кордя, студент Іванівського енергетичного інституту. Разом з В.Адаменком та іншими товаришами склали радіоприймач, слухали голос Москви і розповсюджували серед населення новини із фронту. Гітлерівці заарештували Ю.Кордю та В.Адаменка і після жорстоких катувань у липні 1942 року розстріляли.

В кінці серпня 1941 року в Крутишинському лісі, що недалеко від Воронежа, був сформований Шосткинський партизанський загін. Командиром та комісаром однієї групи стали воронізьці Ф.А. Тидень та Г.К. Смичок. У червні 1942 року ця група приєдналась до партизанського з'єднання С.А.Ковпака. Інша група влилася до з'єднання О.М.Сабурова.

2 вересня 1943 року Вороніж був звільнений військами 6-ї Гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Д.П. Онупрієнка.

На фронтах війни і в лавах народних месників боролися з ворогом 3100 жителів Вороніжа, з них 568 чоловік загинули. За стійкість і відвагу 3050 чоловік нагороджено орденами і медалями. Льотчику полковнику М.А. Клочко за проявлені мужність і відвагу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Героїчно боролися на фронтах війни уродженці Воронежа генерали Радянської Армії М.М. Мисик та Ю.А. Абрамов.

Після визволення селища почалися роботи по ліквідації наслідків окупації та відновленню діяльності господарств. Так, у 1944 році став до ладу цукровий завод, який того ж року виробив 54, 9 тис. центнерів цукру. Запровадження нових технологій зумовило значне збільшення випуску продукції. Вже в 1948 р. завод виробив на 10 тис. центнерів цукру більше, ніж у 1939 р.

У 1944 р. успішно велась відбудова МТС. Держава надіслала запчастини, й механізатори власноруч відремонтували 20 тракторів. Протягом 1945 – 1946 років МТС отримала ще 5 тракторів. У 1944 році колгоспні тваринницькі ферми мали 728 голів худоби.

Школи селища відкрили двері вже в жовтні 1943 року. Тоді ж, в 1943 р. для бібліотеки надійшли книги з бібліотек Барнаула, Куйбишева,Свердловська, і вона поновила свою діяльність.

У 1950 році відбулося об'єднання артілей – з восьми створено 4 колгоспи. Протягом 1950 – 1972 років колгоспи стали високо розвинутими механізова-ними господарствами. Вони мали 66 тракторів, 50 комбайнів різних типів, 34 автомашини та багато іншої техніки. Всі трудомісткі процеси механізовано.

За післявоєнний період в Воронежі споруджено приміщення поліклініки, лікарні на 50 ліжок. В медичних закладах працювало 10 лікарів і понад 50 чоловік середнього медперсоналу. В селищі працювало 2 середні й 2 восьмирічні школи, в яких навчалися 2 тис. учнів і викладали понад 100 вчителів.

Економіка селища продовжувала розвиватись. Протягом 1960 – 1970 років повністю реконструйовано цукровий завод. В 1979 р. у порівнянні з 1970 р. випуск цукру збільшився на 20200 центнерів.

zavod

 

У 1974 році на базі чотирьох колгоспів і цукрового заводу створений Шосткинський цукровий комбінат. 1979 року радгосп комбінату розділено на два – «Шосткинський» і «Придеснянський». Перший спеціалізувався на виробництві яловичини, другий – на виробництві м'яса птиці.

Успішно працювала міжгосподарська будівельна організація № 18, яка була створена 1962 року.

За самовіддану працю 143 жителі селища удостоєні орденів і медалей СРСР. Серед них – 3 ордени Леніна, 2 – Жовтневої революції, 10 – Трудового Червоного Прапора. Вчителям І.Л. Круку та С.Т.Дяденку було присвоєно звання Заслуженого вчителя УРСР.

В 70 – 80-х роках у Воронежі були збудовані п'яти, чотирьох та двоповерхові будинки, двоповерхова поліклініка, універмаг, дитсадки. В селищі успішно працювали цукровий завод з невеличким підсобним господарством, хлібозавод та невеличка хлібопекарня, комбікормовий завод, невеликий ковбасний цех, мехлісодільниця, радгоспи «Придеснянський» та «Шосткинський», три школи – середня та дві восьмирічні, 5 дитсадків та ін. У 1989 р. збудоване нове чотирьохповерхове приміщення середньої школи № 1 з обладнаним комп'ютерним класом. У 1990 р. на території школи № 1 відкрито пам'ятний знак, присвячений П.О. Кулішу, ім'я якого носить школа.

Наш древній Вороніж має дуже багату на події історію, чудових людей.


* Якщо Ви помітили помилку, виділіть її в тексті та натисніть [Ctrl] + [Enter].
Система Orphus

 

 


Designed by Dmitry Krolevetsky