Меню

Розсилка новин

Головна Про селище Наші земляки Видатні діячі

image002Куліш Пантелеймон Олександрович

(08.08.1819 – 4.02.1897) – письменник, історик, етнограф, фольклорист, просвітитель, громадський діяч, творець української письменності, видавець і критик.

Народився 8 серпня (26 липня) 1819р. у селищі Вороніж. Батько – Олександр Андрійович був козаком. Мати – Катерина Іванівна Гладка, походила з багатого козацького роду, донька сотенного отамана.

Пантелемона або Панька, як любив себе називати Куліш, був восьмою дитиною у родині. Всі старші брати і сестри помирали. Панько був охрещений у церкві Трьох Святих у Воронежі, яка була свого часу збудована на кошти родини Кулішів.

У дитинстві він був слабкою, хворою дитиною. Кожного літа родина переїжджала жити на Кулішів хутір за 7км від Воронежу, там знаходилась пасіка, і серед природи зростав майбутній видатний діяч.

Грамоті навчався спочатку в дома, а потім у дяка при церкві Святого Миколая (нині пам'ятка архітектури ХVIII ст. Свято – Михайлівська церква).

У 1831р. Панько стає учнем Новгород-Сіверської гімназії, по закінченні якої їде до Ніжина, де й влаштовується на роботу домашнім учителем панських дітей.

З 1839-1841рр. – навчається в університеті Св. Володимира м. Києві на історико-філологічному відділенні філософського-юридичного факультету. Але закінчити його не зміг, через відсутність документів про дворянське походження.

На початку 40-х років ХІХ ст. Працює викладачем у різних навчальних закладах Петербурга та Києва. Під час канікул мандрує Україною і збирає матеріал для книги «Записки о Южной Руси». Саме цю двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів П.Куліш вважає своїм творчим успіхом.

У 1846 -1847 рр. є учасником Кирило -Мефодіївського братства у Києві за участь, у якому був заарештований, і засланий спочатку до Тули із забороною друкуватися, а потім деякий час жив під Лубнами на Полтавщині.

З 1857 р. живе С.-Петербурзі, засновує видавничу справу, друкує власний журнал «Основа», де й побачили світ його твори. Сам П.Куліш розробляє українську абетку і правопис, що отримав назву «кулішівка». Його перу належить перший в український літературі історичний роман українською мовою «Чорна рада», в якому автор змальовує події Переяславської ради 1654 року і описує свій рідний край.

Вороніж і його околиці письменник часто використовує у своїх творах («История Ульяны Терентьевны», «Яков Якович», «Алексей Однорог», «Цыган» та інших).

У 1947р. одружується з Лесею (Олександрою) Білозерською, яка з часом стає дитячою письменницею і відома під псевдонімом Ганна Барвінок. Разам з дружиною Куліш багато мандрує Європою, де отримує великий досвід громадського діяча.

З 1876 р. оселяється на хуторі Мотронівка (Чернегієвська губернія), який перейменує на честь дружини – Ганнина Пустинь. Господарює, багато пише, перекладає твори Шекспіра, Гете, Байрона, листується з багатьма респондентами, приймає у себе відомих діячів і письменників.

14 (2 лютого 1897р. помирає. Похований поряд з дружиною та її братом Василем Білозерськом у Ганниній Пустині (нині Борзнянський район Чернігівської області).

У роки радянської влади П.О.Куліш вважався «буржуазным писателем», були заборонені до друку його твори. Та знавці творчості Пантелеймона Олександровича вірили, що прийде час, коли його багатогранна діяльність буде оцінена об'єктивно, неупереджено. І цей час настав – у самостійній Україні.

Мешканці Воронежу пишаються своїм земляком і вшановують його пам'ять: Воронізька ЗОШ носить ім'я П.Куліша, на території школи споруджено пам'ятник письменнику, його ім'я носить також одно з вулиць селища, діють музеї у м. Шостка та смт. Вороніж. З 2005 року у перші дні серпня проходить свято «Кулішеві читання», яке збирає багатьох шанувальників творчості П. О. Куліша.

image004

  «Дзвін пам'яті» на місці Кулішевого хутора»

 

image006

 «Кулішеві читання»

 

image008

«Пам'ятний знак П.О. Кулішу біля ЗОШ I-III ст.»

 

image010
«Пам'ятний знак на місці, де стояла церква Трьох Святих Василя, Григорія та Івана,
в якій хрестили майбутнього письменника»
 
image012
«Пам'ятна меморіальна дошка на будинку районної бібліотеки
Відкрита на честь 190 річниці з дня народження П.О.Куліша»

  

image014Абрамов Іван Спиридонович

(20. 06. 1874 – 30. 04. 1960рр). – літературознавець, етнограф, фольклорист, історик, археолог, педагог, бібліофіл, краєзнавець.

Народився 20 червня 1874 року в містечку Вороніж в родині селянина. Сім'я була багато дітною, Іван – п'ята дитина.

Початкові знання здобув у місцевій земській школі, а потім навчався у сільськогосподарський школі поміщика – мецената М.М.Неплюєва на х.Воздвиженському, куди поступив на конкурсній основі 1 серпня 1887 року. По її закінченні деякий час працює викладачем, а у 1895р. І. Абрамов вступає до Глухівського педагогічного інституту. Після закінчення якого продовжив викладацьку діяльність спочатку на Волині, а потім у С.-Петербурзі. Не залишаючи педагогічної роботи, закінчив Петербурзький археологічний інститут.

Ще з часів «неплюєвського братства» Абрамов почав писати й друкувати свої твори. Ця людина мала енциклопедичні знання, був невтомним збирачем і дослідником давньоруських рукописів. З-під його пера вийшло чимало наукових статей, книг.

Саме завдяки І.Абрамову Вороніж має свою власну історію. Це він знаходить першу згадку про Вороніж у літописі датовану 1177 роком. Перу Івана Спиридоновича належить і написання історії селища від давнини до ХХст.

У 1909 році І.Абрамов стає членом Археологічного товариства, а в 1914 – дійсним членом Російського Географічного товариства. Довгий час у 20-ті роки ХХст. працював у Центральному бюро краєзнавства.

У роки «сталінських репресій» був репресований і висланий до м.Тобольська у Сибірі. Але й там не покидав працювати. Він розшукував матеріалу про життя і діяльність декабристів, які перебували в цьому краї на засланні.

Саме там захворів на сухоту і був «відпущен» помирати, але із забороною жити у столицях. Тому І. Абрамов повертається до рідного Воронежу, де й пройшли його останні роки. Тут він працював бібліотекарем і викладав російську мову та література у середній школі №1, займався улюбленим краєзнавство, листувався з деякими письменниками, проводив археологічні розкопки. Про свої здобутки друкує статті у місцевій пресі. Стає ініціатором і засновником краєзнавчого музею селища (який на жаль у наш час не зберігся).

Помер І.С. Абрамов 30 квітня 1960 року. Похований у Воронежі.

 

image016 

Могила на Нікольському кладовищі

 

image018

Меморіальна дошка на будинку де мешкав І.С.Абрамов

Рід Шрамченків

Шрамченки походили зі старовинного козацького роду. Ірина Іванівна Холодович, сестра воронізького сотника Андрія Холодовича, була одружена з Василем Шрамченко. Рід Холодовичів у Воронежі був заможним і знаним, залишив про себе добру славу. Андрій Холодович (перша половина ХVIII ст), коли був сотником, задумав перебудову місцевих храмів, Преображенського та Михайлівського, з дерев’яних на кам’яні. Розпочав цю святу справу, та не завершив. Закінчив будівництво племінник Михайло Шрамченко (1742-після 1774). І до нашого часу в центрі селища красується величний храм Святого Михайла (пам’ятник архітектури ХХVIII ст.), а на південній околиці – Спасо-Преображенський.

Онук Михайла - Микола Шрамченко (1813-1888) зібрав велику кількість історичних та краєзнавчих матеріалів, які дали змогу нам дізнатися про історію нашого містечка Вороніж.

Його син Олександр Миколайович Шрамченко (1862-1921) - став етнографом, фольклористом, культурним і науковим діячом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Свої роботи О. Шрамченко друкував у журналі «Киевская старина» та газеті «Рада». З 1909 року Олександр Шрамченко працює відповідальним редактором журналу «Україна» і редактором «Українського етнографічного збірника», який видає Українське наукове товариство в Києві. Після Жовтневої революції працював у бібліотеці Всеукраїнської Академії Наук.

Другий син Миколи Шрамченка – Олексій (1866-1898) - був українським патріотом, редагував газету «Черниговские губернские ведомості».

Старша дочка – Олександра (1850-1908) - високоосвічена жінка, яка протягом 28 років керувала Кролевецькою жіночою гімназією.

Друга дочка – Ганна (1851-1931) - була дружиною Олександра Матвійовича Лазаревського, українського історика, дослідника історії Лівобережної України, автора великої кількості праць, одного із засновників «Київської старини». Все своє життя вона присвятила родині, тим самим даючи можливість плідно працювати чоловіку.

Особливу славу приніс роду Шрамченків син Олександра Миколайовича – Святослав (1893-1958) – український військовий і громадський діяч, філателіст, письменник, брав активну участь у підготовці низки законів про Український державний флот за часів Української народної республіки 1918-1919 років, був головою міжвідомчої геральдичної комісії при морському міністерстві з виготовлення українських державних прапорів, розробляв флотську символіку, є автором першого прапора Військово морських сил України.

image001

image002

image003

 

image004

 

 

 

 

Святослав Шрамченко


* Якщо Ви помітили помилку, виділіть її в тексті та натисніть [Ctrl] + [Enter].
Система Orphus

 


Designed by Dmitry Krolevetsky